Насправді ж ці рядки ще в XVIII столітті написав про переселенців із німецьких земель Бенджамін Франклін – один із батьків-засновників США. Саме він доклав руку до тексту Декларації незалежності США з її словами про те, що всі люди створені рівними і наділені невідчужуваними правами на життя, свободу та прагнення до щастя.
Свої різкі слова про німецьких колоністів Франклін виклав у своєму есе 1751 року “Спостереження щодо зростання людства”, назвавши переселенців із Пфальцу “селюками”, нездатними засвоїти англійську мову та порядки колонії Пенсільванія.
Тогочасна Пенсільванія справді приймала мігрантів десятками тисяч. До середини XVIII століття німецькомовні переселенці становили майже третину її населення, видавали власні газети та відкрито відмовлялися переходити на англійську, що й викликало роздратування колоніальної еліти.
Три століття по тому риторика, спрямована тоді проти німців, майже дослівно повторюється в суперечках про нинішніх мігрантів. І саме цей історичний парадокс робить розмову про еміграцію та імміграцію Німеччини особливо повчальною.
Країна, громадяни якої століттями становили кістяк мігрантів до інших країн, сама перетворилася на одну з головних точок тяжіння для переселенців з усього світу.
На шляху до Нового Світу
Прагнення до щастя та кращої долі для своїх дітей століттями змушувало людей залишати свою батьківщину в пошуках кращого життя. Війни, політичні переслідування, дискримінація за вірою, походженням чи сексуальною орієнтацією, стихійні лиха, злидні та відсутність перспектив – усі ці причини гнали людей в чужі краї задовго до появи сучасних державних кордонів. Лише одна відмінність – в ті часи не було віз і правил інтеграції.
“Міграція – це аж ніяк не явище сучасності, а нормальний стан людського існування”, – пояснює історик і дослідник міграції Йохен Ольтмер, професор Оснабрюцького університету та один із керівників місцевого Інституту досліджень міграції та міжкультурних відносин. За його словами, це явище супроводжує історію людства відтоді, як анатомічно сучасна людина близько 100-120 тис. років тому залишила Африку й розселилася по планеті.
“В історії людства існує поняття “Великого переселення народів”, яке відбувалося двічі”
За життя Франкліна кількість німців, які перебралися до Америки, залишалася скромною.
До 1820 року кількість німців не перевищувала 150 тис. Але якщо оцінити цю кількість у співвідношенні до чисельності населення країн у ті часи, то відсоток мігрантів був значно вищим, ніж у наші часи.
Рішення про переїзд німців нерідко підживлювали вербувальники, які вихваляли свій уявний успіх і швидко нажите багатство за океаном. Мало хто із завербованих знав, що за кожного нового мігранта такі агенти отримували грошову винагороду – незалежно від того, як складеться доля мігранта на новому місці.
Сьогодні подібних посередників назвали б контрабандистами та торговцями людьми, які обіцяють нелегальним мігрантам т. зв. “золоті гори”. Сьогоднішні небезпечні для життя переправи на переповнених гумових човнах через Середземне море теж мають свій історичний аналог.
“Переїзд на вітрильнику коштував приблизно річного заробітку ремісника”, – розповідає Симоне Блашка з Німецького музею еміграції в Бремерхафені, відкритого у 2005 році на місці колишнього порту відправлення трансатлантичних пароплавів. За її словами, щоб зібрати цю суму, родинам доводилося продавати все нажите майно.
Подорож у невідомість
Навряд чи переселенці заздалегідь уявляли, що чекає на них на борту пароплава протягом багатомісячного плавання. Тіснота нижніх палуб, блохи, клопи та щури, голод і відсутність води. Провізія зазвичай складалася з твердих як камінь сухарів, солоного м’яса та прогірклої каші, а питна вода нерідко була зараженою і мала затхлий присмак.
На борту пароплавів масово поширювалися:
- дизентерія;
- тиф;
- віспа;
- цинга.
Шкільний учитель і органіст Готфрід Міттельбергер провів у Пенсільванії чотири роки і після повернення до Німеччини випустив у 1756 році книгу “Подорож до Пенсільванії у 1750 році”. Ця книга стала пересторогою для співвітчизників від необачного рішення про еміграцію. Він описував, як безліч людей на борту жалібно стогнали й тужили за батьківщиною, а важка ностальгія разом із хворобами щодня забирала життя десятків людей. Сотні пасажирів неминуче гинули в дорозі і були викинуті в море. Лише небагатьом вдавалося дістатися берегів США.
“Якщо взяти кількість німецьких мігрантів у США та порівняти зі статистикою тих, хто вижив під час морської подорожі, ми дізнаємося шокуючі цифри – скільки німців у ті часи намагалися потрапити до США”.
За свідченням Міттельбергера, після прибуття до Америки більшість його супутників буквально були продані з торгів. Йшлося про незаможних мігрантів, яких безкоштовно перевозили через океан в обмін на багаторічну боргову кабалу – так званих редемпшенерів. По суті, це було тимчасове рабство. У місцях прибуття таких людей вільно перепродували. Родини розлучали, а збіднілих батьків змушували продавати в найми власних дітей.
Запрошення російської імператриці
Паралельно з ранньою хвилею переселення до Америки на схід рушив ще один великий потік емігрантів. Ці люди відгукнулися на заклик російської імператриці Катерини Великої, яка й сама була німецького походження. 22 липня 1763 року вона підписала маніфест-запрошення, закликавши європейців переселятися до Росії, щоб освоїти малозаселені землі Поволжя.
Новоприбулим імператриця обіцяла:
- безкоштовний проїзд до обраного місця проживання;
- земельний наділ без оплати;
- звільнення від податків на перші роки;
- звільнення від військової служби (яка тоді тривала 24 роки);
- шкільне навчання рідною мовою;
- особливий політичний статус зі збереженням німецької мови та правом на самоврядування.
Вже з 1764 року на берегах Волги почали виникати перші німецькі колонії, що поклали початок громаді поволжських німців, яка проіснувала майже два століття.
Але вже в XIX столітті головним місцем тяжіння знову став американський континент.
“Населення Німеччини в XIX столітті майже подвоїлося, і можна уявити, що відбувалося на ринку праці”, – розповіла Симоне Блашка. До демографічного тиску додалися посухи (невже й тоді було глобальне потепління?), неврожаї та голод. Люди не бачили майбутнього для себе та своїх дітей і наважувалися на переїзд.
Близько 6 млн німців вирушили до т. зв. Нового Світу – зокрема під враженням від виданого у 1832 році еміграційного довідника Вільгельма Еггерлінга “Короткий опис Сполучених Штатів Північної Америки”. Автор захоплено писав, що чесна, розважлива й діяльна людина ніде не живе так добре, вільно й щасливо, як в Америці, а найбідніший із бідних там живе краще, ніж європеєць, що стоїть на дві сходинки вище за нього.
Зрештою, і зараз про європейські країни, і в США, і в Ізраїлі, і в Росії говорять не найкращі слова, які не мають жодного стосунку до реальності – ред.
Міграція: тягар чи благо?
Німці були далеко не єдиними, хто залишав батьківщину. “З початку XIX століття до Першої світової війни європейський континент залишили, ймовірно, близько 60 млн європейців”, – зазначив Ольтмер. А вже до середини XX століття ситуація розвернулася на 180 градусів: Європа з континенту еміграції перетворилася на континент імміграції.
“Питання про те, є міграція радше тягарем чи радше благом, безпосередньо пов’язане зі станом економіки, демографії та ринку праці, – пояснює історик. – Коли погляд на перспективи власного суспільства позитивний, ставлення до міграції теж стає прихильнішим. Якщо ж очікування від майбутнього негативні, ставлення до мігрантів погіршується”. Також погане ставлення до мігрантів, до успішніших громадян, до інших народів тощо завжди погіршується в неблагополучних верствах суспільства, які потерпають від нестачі базових потреб і мають низький рівень освіти, медицини та культури.
У роки економічного дива молодої Федеративної Республіки, у 1950-х і 1960-х, майбутнє здавалося передусім райдужним. У Німеччині спостерігався бебі-бум. Із середини 1950-х років на вокзалах Штутгарта, Дортмунда чи Кельна почали зупинятися так звані “потяги гастарбайтерів”. Ними приїжджали італійці, греки, іспанці, португальці, югослави та турки, приваблені обіцянками добре оплачуваної роботи. Найчастіше гастарбайтерів запрошували на будівництво. До припинення програми найму в 1973 році до Західної Німеччини загалом прибуло близько 14 млн т. зв. “гастарбайтерів”, із них приблизно 3 млн залишилися проживати на території ФРН на постійній основі.
Хибне гасло: «Ми не країна імміграції»
Попри всю історію, Німеччина довго не сприймала себе країною імміграції – ні на рівні законодавства, ні в суспільній свідомості.
“Довгий час панувало уявлення: незалежно від причин приїзду до ФРН, ці люди не є частиною суспільства, оскільки рано чи пізно мають залишити країну, – пояснює Ольтмер. – А раз вони все одно поїдуть, звертати на них увагу нібито й не було потреби”.
Довгий час німецьке громадянство передавалося майже виключно за правом успадкування, лише в поодиноких випадках громадянство надавалося певним прошаркам іммігрантів. Лише реформа 2000 року вперше запровадила в наше суспільство поняття права мігрантів, дозволивши дітям іноземців, народженим у Німеччині, отримувати німецьке громадянство за певних умов.
За даними Федерального статистичного управління Німеччини, у 2025 році міграційне коріння мали понад 30% населення країни. Те, що багато представників третього й четвертого поколінь досі не почуваються частиною суспільства, історик пов’язує з позицією приймаючого суспільства. За його словами, справжнє визнання траплялося доволі рідко, а там, де воно все ж з’являлося, його найчастіше доводилося домагатися з боєм.
Кого приймають, а кого — ні?
Добре підготовлених іноземних фахівців Німеччина сьогодні активно залучає через гостру нестачу кадрів, а також у зв’язку зі старінням суспільства. Вище ми вже згадували, що в 50-60-х роках XX століття в Німеччині відбувся післявоєнний економічний і бебі-бум. Сьогодні народжені тоді масово виходять на пенсію, а молодих фахівців недостатньо для нашої економіки, як і для виплати пенсій.
Сучасну імміграцію узаконив, зокрема, закон про залучення кваліфікованих кадрів, який востаннє оновлювався у 2023 році. Біженці ж отримують притулок лише в разі доведених політичних переслідувань або небезпеки для їхнього життя в країні походження. Як дослідник міграції, Ольтмер регулярно повертається до питання, чому одних мігрантів суспільство приймає, а інших – ні.
Особливо гостро це питання постало у 2015 році, коли до Німеччини різко посилився приплив біженців із Сирії, а канцлер Ангела Меркель виголосила свою знамениту фразу “Ми впораємося”. “Звучало приблизно так: “Гаразд, ви, люди з Сирії, з огляду на громадянську війну маєте право на захист”. Але те саме суспільство водночас говорило про вихідців з Афганістану: “У вашому випадку ми налаштовані значно скептичніше”, – згадує Ольтмер.
З іншого боку, залишається незрозумілим, чому Німеччина, ставши на шлях формування багатонаціональної держави, заради порятунку самої держави, не може перейняти досвід успішніших у цьому напрямі країн. Країн, які пройшли весь шлях від несприйняття до конструктивної міграційної стратегії. Досвід таких країн, як ОАЕ, Канада, Австралія та інших, міг би давно вирішити майже всі проблеми з міграцією в Німеччину, особливо проблему криміналу.
Міграція та притулок залишаються постійною темою політичних дискусій у Німеччині та інших європейських країнах, особливо у політиків-популістів. Ольтмер вважає, що модерувати цю дискусію – завдання політиків, а не активістів. За його словами, кількість біженців становить лише близько 10% міграційного потоку до Німеччини, а переважна більшість переселень узагалі не пов’язана з темою втечі від переслідувань. Тому коли йдеться про створення певних негативних образів, доводиться говорити про серйозне викривлення всієї дискусії. Не забуваючи, що ненависть до мігрантів проєктується не лише на новоприбулих, а й приблизно на 30% громадян країни.
Нащадки ж німецьких переселенців, яких Бенджамін Франклін колись називав “пфальцькими селюками”, давно й міцно інтегрувалися в американське суспільство і сьогодні становлять одну з найбільших етнічних груп країни. І вже ніхто не пам’ятає й не звертає уваги на їхнє походження після асиміляції.
Колосальне запізнення
У самій же Федеративній Республіці інтеграція мігрантів відбувається значно повільніше. Ольтмер називає це “колосальним запізненням” – багато людей досі не мають можливості врегулювати свій статус і отримати постійний дозвіл на проживання, хоча всі сторони розуміють, що ці люди можуть і будуть залишатися в країні. Самі відмовки чиновників: “Ваш вік не підходить” або “ви погано знаєте німецьку”, – звучать алогічно.
Наприклад: до Німеччини приїхала людина з трьома вищими освітами, знає 4 мови, а п’яту – німецьку – вивчає. Людина, професійний досвід якої дозволив би їй жити в будь-якій країні світу. Але в цієї людини тут родина. І що вона отримує? Замість того, щоб цінувати те, що фахівець високого класу обрав для життя Німеччину, і дати йому чи їй можливості, усе, що дається, – це консультації, які подекуди повторюють думки самої людини. Також надаються сумнівної якості мовні та професійні курси, а тим часом казна втрачає гроші на його допомогу. А можна ж було перейняти досвід тієї ж Канади й перетворити міграцію на вигідний для держави процес, у якому виграють і фахівець, і бізнес, і держава.
На думку історика, німецькому суспільству необхідно якомога швидше сісти за стіл переговорів і визначити, яким воно бачить своє майбутнє – нам потрібен так званий “Новий колективний договір”. Таку дискусію не можна вести виключно в комфортній обстановці власної інформаційної бульбашки і тим паче на мітингах, а також у соцмережах. Бо в більшості випадків таку дискусію підживлює іноземне лобі (Росія, Іран, Ізраїль, США, Китай), що робить дискусію жорсткою і навіть болючою. Так розпалюється міжнаціональна та внутрішньонаціональна ворожнеча. А бездіяльність чи пасивність політиків лише посилює проблему. А потім ці політики дивуються зростанню популярності право- та ліво-радикальних груп і політиків-популістів.
Історія німецької міграції: від переселенців XVIII століття, які тікали від злиднів за океан, до сьогоднішніх шукачів притулку й трудових мігрантів – показує, що питання прийняття т. зв. “чужинців” у будь-якій країні ніколи не було лише гуманітарним процесом. Передумови завжди з’являлися через стан економіки, демографії, культури, освіти та медицини, очікування від майбутнього та готовність суспільства визнати новоприбулих частиною себе, а не тимчасовими гостями. Для цього потрібен новий колективний договір, робота з фахівцями-соціологами, а не з активістами, а також чітко продумана реформа, подібна до тих, які провели такі країни, як Канада, Австралія, ОАЕ та інші багатонаціональні країни, що потребують омолодження нації та фахівців.
