В архіві мюнхенського Інституту психіатрії Товариства Макса Планка (MPI) таких зразків збереглося близько 6 тис. Належали вони людям, яких нацистський режим спочатку позбавив життя, а потім перетворив на науковий матеріал.
Інститут психіатрії вивчив власне минуле часів націонал-соціалізму і тепер відкрито визнає, що його вчені розтинали мозок 486 жертв режиму заради т. зв. “наукових цілей”. Згоди цих людей ніхто не питав. Значна частина зрізів належить дітям, убитим у рамках “евтаназії”. Тепер працівникам інституту належить вирішити, що робити з цими останками і чи потрібно їх поховати.
Шлях починався біля гільйотини
Ще до 1933 року суди й медицина в Баварії не вбачали етичної проблеми в тому, щоб передавати тіла страчених убивць до анатомічних інститутів. Так сподівалися краще зрозуміти хвороби й будову людського тіла. Практика збереглася й за нацистів, коли страти на гільйотині у в’язниці Мюнхен-Штадельгайм стали повсякденною справою.
З майже 1,2 тис. страчених у Штадельгаймі приблизно половина тіл опинилася в анатомічних інститутах Мюнхена, Ерлангена, Вюрцбурга та Інсбрука. Вигоду з цього отримав і Інститут психіатрії кайзера Вільгельма, нинішній MPI. Він придбав 35 зразків мозку. Анатоми вилучали їх одразу після обезголовлювання, поміщали у спирт або формалін, а потім готували найтонші зрізи й укладали між скельцями для вивчення під мікроскопом.
Стільки тіл, скільки могли дістати
Інститут психіатрії Товариства Макса Планка знову почав вивчати свою історію у 2015 році. Тоді в Берліні було знайдено ящик зі 100 зразками з колекції Юліуса Галлерфордена. Підсумком стала дев’ятирічна робота незалежної групи істориків, результати якої були опубліковані в чотирьох томах. Одним із її учасників був Міхал Палач з Оксфордського університету Брукса.
Про те, як учені тих років ставилися до свого матеріалу, Палач висловився прямо. “Дослідники брали стільки тіл, скільки могли дістати”, – зазначив він. “У документах немає жодних ознак того, що вони замислювалися про етику. А коли зразки переставали бути потрібними, їх просто викидали”.
Перелом у цій практиці настав у 1939 році, коли з’явилися жертви так званої “евтаназії”. Так нацисти називали систематичне вбивство людей із психічними захворюваннями та інвалідністю. Зразків мозку страчених, військовополонених і примусових робітників у колекції налічувалося сотнями. Мозок 430 таких жертв анатоми розтинали й досліджували. Загалом у мюнхенському архіві зберігалися зразки мозку близько 1,4 тис. осіб, але точна кількість жертв нацистських т. зв. “учених” може бути вищою, оскільки збережені джерела даних не містять повної інформації.
Діти, які стали дослідницьким матеріалом
Понад половину з цих 430 жертв становили діти молодші за десять років. Найчастіше вони гинули в лікувально-опікунському закладі Егельфінг-Гаар або були вивезені звідти для вбивства. Сьогодні на цьому місці функціонує клініка Ізар-Ампер. За наявними даними, у рамках програми т. зв. “евтаназії” в застінках загинули близько 2 тис. осіб, серед них 332 дитини. За оцінками істориків, загалом нацисти вбили в Європі близько 300 тис. психічно хворих і людей з інвалідністю.
Про те, як до цих дітей ставилися вчені, розповіла Анна Грайтганнер, історик, яка вивчає історію будівлі MPI. “У документах справді можна простежити, що співробітники з радістю відзначали: “Тепер цей матеріал доступний, і завдяки йому дослідження можна розширити””, – пояснила вона.
За її словами, є навіть ознаки того, що лікарі запитували мозок цілком певних дітей і тим самим, можливо, впливали на їхнє вбивство. Частину препаратів учені забирали додому й збирали з них приватні колекції. Багато з цих колекцій, імовірно, зникли безвісти.
Де проходить межа
Дослідження Товариства Макса Планка коштувало 5 млн євро. Підсумки були представлені на публічному заході в Берліні 20 жовтня, наступний відбудеться в Мюнхені 16 листопада. Професорка Елізабет Біндер, директорка мюнхенського Інституту психіатрії, вважає, що згадати жертв і повернути їм частину гідності недостатньо. Лікарі й учені, підкреслила вона, повинні знову і знову повертатися до етичних питань. Ту саму мету ще у 2017 році називав директор клініки інституту Мартін Кек: повернути жертвам ідентичність і частину гідності.
Гідність людей не можна випускати з уваги, заявила Біндер: “Для дослідника важлива й кар’єра. Якщо раптом, як у нацистські часи, відкриваються нові можливості, бо зникають етичні межі, ми повинні думати про те, як самим встановити собі ці межі, щоб подібне більше не повторилося”.
Автори проєкту вказують і на іншу проблему. Юліус Галлерфорден, Гуго Шпац і Віллібальд Шольц продовжили роботу в Товаристві Макса Планка й після 1945 року, а їхні учні очолили науково-дослідні інститути. Ця спадкоємність, за висновками авторів, довго заважала критично поглянути на походження колекцій. Історики нарахували щонайменше 84 наукові праці 1940-1996 років, що спиралися на матеріал мозкової тканини жертв т. зв. “евтаназії”, і ще 256 праць, які, ймовірно, могли на ньому ґрунтуватися.
Що робити з останками
“Зразки мозку навіть через роки все одно залишаються людськими останками, і найкраще їх поховати”, – вважає Біндер. Використовувати їх для виставки пам’яті про жертв, за її словами, неетично. Своє рішення інститут має намір ухвалювати разом зі спеціалістами з етики та істориками. Представники Товариства Макса Планка повідомили, що підсумки дослідження мають стати основою для гідного поховання на мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф.
Спершу потрібно знайти родини жертв і залучити їх до ухвалення рішення, адже родичі можуть побажати поховати останки в приватній могилі. Тим, хто припускає або підозрює, що в колекції перебувають члени їхньої родини, можна звернутися до науково-дослідного інституту, де з 2025 року існує електронна база жертв Товариства кайзера Вільгельма. Багато зразків, однак, були поховані анонімно ще багато десятиліть тому, а частину колекцій поховано на Вальдфрідгофі у 1990 році.
Чому це важливо
Мюнхенською колекцією справа не обмежується. Плани з’ясувати імена жертв і гідно поховати останки Товариство Макса Планка оголосило ще у 2017 році. Тоді йшлося про трирічний проєкт, фактично ж робота зайняла дев’ять років. Проєкт охопив і берлінський Інститут досліджень мозку в Бухе, де зберігався мозок 926 жертв т. зв. “евтаназії”. Загалом історики встановили імена та долі понад 1,9 тис. жертв.
Для науки це не лише сторінка історії. Питання про межі допустимого в дослідженнях, яке порушує Біндер, стосується й сьогоднішніх лабораторій. Доля останків жертв нацистських досліджень поки не вирішена, а частина з них, судячи з усього, була втрачена назавжди або зберігається в приватних колекціях таємних шанувальників націонал-соціалізму.
