Питання міграції в сучасній Німеччині остаточно перейшло з площини екстреного реагування у фазу довгострокового державного планування. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц (ХДС) недавно заявив, що основні складнощі міграційного процесу значною мірою подолані. Однак соціологи та представники муніципалітетів дотримуються більш обережних оцінок.
Попри статистичне зниження загальної кількості шукачів притулку, виклики, пов’язані з глибокою інтеграцією вже прибулих людей, далекі від завершення. Йдеться не просто про формальну видачу документів, а про фундаментальні основи співіснування: системне освоєння складної німецької мови, підтримку підростаючого покоління на найраніших етапах і безумовне прийняття суспільних норм і правових стандартів. Проблеми з прийомом на роботу, про які ми писали раніше, ті ж проблеми з пошуком житла.
Уряд Німеччини схоже живе на іншій планеті й не бачить реальних проблем, водночас популістськи вирішує проблеми, які й проблемами по суті не є бо вирішуються одним помахом пера. В кінці квітня федеральний канцлер підкреслив, що системні проблеми навколо міграції в основному усунені. Тим не менш, дослідники висловлюють обґрунтовані сумніви у стійкості цієї заяви, вказуючи на геополітичну нестабільність. Головне випробування для країни ще попереду — це перетворення сотень тисяч новоприбулих на повноцінних, економічно незалежних і самодостатніх членів суспільства.
Успіх цього процесу обіцяє Німеччині значні економічні та культурні дивіденди, тоді як невдача може спровокувати серйозне загострення соціальних протиріч і зростання внутрішньої напруженості а також злочинності, що неминуче позначиться на стійкості всієї політичної системи та довірі громадян до державних інститутів.
Поточна ситуація: між очікуваннями та реальністю
Поки статистичні підсумки останніх десяти років виглядають неоднозначно і дають багатий ґрунт для глибокого критичного аналізу. Шлях визнаного біженця до повноцінного виходу на ринок праці в Німеччині часто розтягується на довгі роки через надмірні бюрократичні бар’єри та специфічні мовні вимоги. Ми ж усі знаємо особливу ревну любов німців до своєї мови, такої «любові», напевно, немає більше ніде у Світі. В результаті фахівець, який в іншій не менш ревній до іммігрантів країні знайшов би роботу максимум за три місяці змушений шукати роботу роками.
Показовим прикладом слугує ситуація з громадянами Сирії: з тих, хто прибув у країну у 2015 році, до початку 2024 року працевлаштувалися лише 65%. Це означає, що через майже десятиліття після прибуття більше третини мігрантів залишаються залежними від системи соціального забезпечення. Паралельно з цим освітні моніторинги фіксують тривожну тенденцію: діти іммігрантів значно рідше досягають базових навчальних стандартів у німецькій мові та точних науках, що закладає небезпечний фундамент для майбутньої соціальної нерівності та формування «паралельних суспільств».
І уряду не донесли, мабуть, що німецька система освіти досі заточена на те, щоб німці пробивалися до академічних ступенів а діти іммігрантів навіть маючи високий рівень айк’ю змушені ставати робочою силою через нереальні для них вимоги середнього бала успішності. Адже, дитина, приїхавши в країну, теж не відразу починає говорити німецькою, а оцінки їм ставлять наче це їхня рідна мова. А про дискримінацію дітей біженців з боку багатьох учителів кожен з батьків знає не з чуток. Коли вчитель усміхаючись в очі батькам нишком ставить низькі оцінки відмовляє в перездачах і виправленні бала з вигаданих причин і т.п.
Проблема полягає зовсім не у відсутності фінансової підтримки. Німеччина інвестує в інтеграційну сферу колосальні ресурси, співмірні з річними бюджетами деяких європейських держав. Тільки на роботу інтеграційних курсів, де навчають мови та основ демократичних цінностей, щорічно направляється понад 1 млрд євро. Функціонує розгалужена мережа консультаційних центрів для дорослих мігрантів, а в кожному муніципалітеті працюють спеціалізовані менеджери. Однак, як зазначає дослідник із Мангейма Марк Хельблінг, суспільство чекає не просто звітності про витрачені кошти, а впровадження прозорих і жорстких правил, які створять реальні умови для продуктивної приналежності мігрантів до німецького соціуму, заснованої на взаємних зобов’язаннях.
По-перше: форсований розвиток мовних навичок
Переважна більшість жителів Німеччини справедливо вважає володіння державною мовою не просто бажаною навичкою, а центральною, обов’язковою умовою успішної інтеграції. У цьому питанні в країні спостерігається рідкісна політична одностайність: представники практично всього політичного спектра, від лівих до правих, згодні в тому, що від мігрантів можна і потрібно вимагати глибокого вивчення мови як обов’язкового зустрічного внеску в розвиток приймаючого суспільства.
Одночасно існує широкий консенсус щодо того, щоб максимально швидко надавати мігрантам доступ до ринку праці, тим самим планомірно та ефективно знімаючи фінансове навантаження з добросовісних платників податків. Бізнес-спільнота пред’являє свої, ще більш суворі вимоги до кваліфікації. Згідно з даними Інституту дослідження ринку праці та професій (IAB), понад половина німецьких підприємств очікують від потенційних шукачів знань мови на рівні не нижче B2 для виконання професійних завдань. У той же час державні інтеграційні курси традиційно орієнтовані лише на досягнення базового рівня B1, і навіть цей поріг долають далеко не всі учасники програми.
Фахівці вважають, що в умовах дефіциту бюджетних коштів і нехватки кадрів розумно активніше задіювати потенціал приватного сектора. Як зазначає дослідник Секу Кейта, підприємства могли б наймати кандидатів з початковими знаннями, дозволяючи їм удосконалювати мову безпосередньо в процесі професійної діяльності, що значно прискорить адаптацію і допоможе вирішити проблему гострої нестачі кваліфікованих робочих кадрів у промисловості.
По-друге: встановлення обов’язкових цілей інтеграції
Практика роботи муніципальних менеджерів з інтеграції часто показує, що індивідуальні плани розвитку перетворюються на порожню паперову формальність. Замість досягнення чітких, вимірюваних цілей з навчання або пошуку роботи основна увага часто приділяється рутинним консультаціям з соціальних виплат, житлових питань або оформлення боргів. Експерти, такі як Олів’єро Анджелі з Технічного університету Дрездена, пропонують радикально змінити цей підхід і перейти до системи обов’язкових інтеграційних угод, дотримання яких буде жорстко перевірятися державними органами на кожному етапі.
Такі угоди дозволили б в корені змінити саму філософію процесу: з пасивних прохачів державної допомоги мігранти перетворилися б на активних суб’єктів з чітко позначеними правами і, що принципово важливо, обов’язками. Це повністю відповідає демократичному принципу «підтримки та вимоги» (Fordern und Fördern), який довгий час залишався програмним для консервативних сил: держава надає всебічну допомогу, але очікує від індивіда зустрічних зусиль. Зобов’язання повинні включати конкретні терміни вивчення мови, отримання професійної кваліфікації та участі в житті громади. Дозвіл на постійне проживання в такому разі міг би видаватися значно швидше, якщо людина демонструє видатні успіхи в навчанні або знаходить стабільну роботу у затребуваному секторі економіки.
По-третє: активне залучення жінок консервативних конфесій у суспільне життя
Однією з найбільш гострих і делікатних проблем залишається інтеграція мігранток із традиційних і консервативних суспільств. Незважаючи на те що інтеграційні курси формально відкриті для всіх, багато жінок роками залишаються в ізоляції всередині своїх діаспор. Часто це пояснюється традиційним сімейним укладом, коли народження кількох дітей поспіль стає легальним приводом для звільнення від навчання та роботи.
Однак така соціальна ізоляція веде до довгострокової психологічної та фінансової залежності, а також вкрай негативно впливає на соціалізацію дітей, які не бачать перед собою прикладу активної участі батьків у житті громадянського суспільства. Наявність роботи і вільне володіння мовою означають набуття певної влади над власним життям і суб’єктності. Якщо тут виникає істотний розрив між статями, залежність усередині сім’ї тільки посилюється.
Щоб змінити ситуацію, федеральна влада розглядає можливість зробити відвідування курсів обов’язковим для матерів, щойно дитині виповниться 14 місяців. Однак реалізація цього заходу залишається технічно складною через хронічну нестачу місць у дитячих садках, а також через позиції неофеміністичних організацій ультралівого спрямування.
Скандинавські країни наочно демонструють, що інший шлях можливий. У Швеції гендерний розрив у рівні зайнятості мігрантів значно менший завдяки інтенсивним програмам, які включають у себе не лише мову, а й професійну підготовку з першого дня. Але в той же час у Швеції особи з радикальними поглядами не впливають на політику як на рівні держави так і на рівні невеликого колективу, на відміну від Німеччини.
На жаль ми прийшли до точки неповернення, коли думка меншості озвучується як істина, а думка більшості повинна під меншість підлаштовуватися. Також у шведській моделі учасники отримують допомогу, що перевищує базові виплати, але її розмір суттєво скорочується при необґрунтованих пропусках занять, що створює потужний фінансовий стимул для навчання.
По-четверте: початок інтеграції з дитячого садка та початкової школи
Інтеграційний механізм часто дає збій на самому ранньому етапі — у дошкільному віці. Якщо дитина з сім’ї мігрантів приходить у перший клас початкової школи без вільного володіння німецькою мовою, вона миттєво потрапляє в замкнене коло хронічного відставання, яке вкрай важко надолужити на наступних етапах навчання. В результаті навіть дитина з високим рівнем інтелекту підводиться державою до безвиході ситуації і змушена йти не в університет, а в робочі професії. Так Німеччина втрачає сотні а то й тисячі майбутніх фахівців і навіть учених.
Олаф Кьоллер з Інституту ім. Лейбніца наполягає на введенні повсюдної обов’язкової мовної діагностики для всіх дітей у віці чотирьох з половиною років, незалежно від їхнього походження та громадянства батьків. Важливо, щоб державна підтримка була ранньою, обов’язковою і максимально систематичною. Це передбачає не просто спілкування з вихователем в ігровій формі, а структуровані заняття за затвердженими методиками. Більш того, ця робота повинна безшовно продовжуватися і в шкільні роки. Фахівці висловлюють раціональну думку: якщо в учня старших класів відсутні базові компетенції в читанні, письмі та розумінні тексту, навчальну програму з інших предметів слід тимчасово призупиняти заради інтенсивних мовних тренувань.
Безглуздо намагатися викладати фізику, біологію чи історію дітям, які не володіють інструментом пізнання — державною мовою навчання — на достатньому рівні. Але як, напевно, помітив наш читач, нині в Німеччині як і в багатьох розвинених країнах Світу слухають не фахівців, а популістів. І, напевно, для реформ потрібно вирішити цю базову проблему, тоді й решта почнуть вирішуватися.
По-п’яте: «Зі своїм уставом у чужий монастир не ходять»
Найбільш складною і дискусійною зоною залишається питання культурної інтеграції та безумовного дотримання суспільних норм, що виходять за межі кримінального законодавства. Поки в суспільстві існує консенсус тільки в тому, що закони країни повинні дотримуватися, а порушення неприпустимі. Однак дискусія про так звану «Провідну культуру» (Leitkultur) роками стоїть на місці, викликаючи спори про межі толерантності.
Конфлікти часто виникають на ґрунті відмінностей в етикеті, ставленні до релігії та сприйнятті гендерної рівності. Дослідження показують, що напруженість можна пом’якшити через просвітництво, однак у суспільстві зберігається жорстке неприйняття ситуацій, коли поведінка людини відрізняється від поведінки всього суспільства. (ред. Але це нормально ми ж не в СРСР живемо, де всі зобов’язані були бути однаковими й однаково мислити). Юрист Даніель Тім пропонує чітко розділяти сфери застосування різних стандартів і норм. Приватне життя утворює зовнішнє коло, де кожен громадянин вільний чинити на свій розсуд і дотримуватися своїх традицій. Протилежний полюс — державна сфера, де правила абсолютно обов’язкові для всіх.
Між ними знаходиться громадянська сфера повсякденного співіснування — саме ті норми, через які найчастіше виникають побутові конфлікти. Центральним залишається одне: без ефективного державного управління міграційними потоками інтеграція не може бути успішною. Самосприйняття Німеччини як імміграційної республіки розвивається тільки тоді, коли корінне населення і легальні мігранти відчувають, що процес іде у впорядкованому, контрольованому, передбачуваному, і головне: у взаємно підтримуючому руслі.
В іншому випадку виникає ризик соціальної фрагментації та замикання суспільства у вузьких спільнотах, що відгороджуються одна від одної.
Останні публікації
