Протиріччя між президентом США Дональдом Трампом і прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху, які довгі роки демонстрували безпрецедентну стратегічну єдність, виходять у публічну площину. Сьогоднішній порядок денний ставить перед союзниками фундаментальне питання: де закінчуються межі «необхідної перемоги»?
У той час як Білий дім демонструє явну втому від операційних витрат і прагне якнайшвидшого виходу з активної фази конфлікту, ізраїльське керівництво, навпаки, має намір використати поточну військову інерцію для радикальної та остаточної зміни балансу сил у регіоні.
Вашингтон: стратегія «швидкого фіналу» та економічний прагматизм
Дональд Трамп окреслив свої пріоритети з характерною для нього прямолінійністю ще до офіційного звернення до американського народу. За його розрахунками, активна військова присутність США в операції проти Ірану має бути обмежена вкрай стислими термінами — «можливо, два тижні, можливо, трохи довше». Примітно, що американський лідер свідомо занижує планку дипломатичних вимог: для виведення контингенту йому не потрібне ні підписання капітуляції Тегерана, ні довгострокові мирні договори.
«Якщо ми відчуємо, що вони надовго відкинуті в кам’яний вік і не зможуть створити ядерну зброю, ми підемо», — заявив Трамп, виступаючи в Білому домі. Ця риторика відображає суто прагматичний підхід: єдиною критичною метою Вашингтона є демонтаж ядерного потенціалу Ірану. Трамп перебуває під потужним тиском внутрішніх чинників.
Різкий злет цін на енергоносії, викликаний нестабільністю у Перській затоці, та подальша турбулентність на фондових ринках створюють пряму загрозу його передвиборчим обіцянкам. В очах чинної адміністрації іранська кампанія з «акту відплати» перетворюється на небезпечну стратегічну авантюру, яку необхідно купірувати до того, як вона спровокує глобальну економічну кризу.
Єрусалим: ставка на екзистенціальну перемогу та зміну режиму
Позиція Біньяміна Нетаньяху виглядає дзеркальним відображенням американського підходу. Ізраїльський прем’єр тепер відкрито опонує своєму союзнику в питанні термінів. У нещодавньому інтерв’ю телеканалу Newsmax Нетаньяху підкреслив, що завдання військової операції виконані більш ніж наполовину «з точки зору цілей, але не обов’язково з точки зору часу». Ця заява слугує чітким сигналом: Єрусалим не має наміру припиняти вогонь за вказівкою з Вашингтона.
До переліку своїх досягнень Нетаньяху включає не лише ліквідацію тисяч офіцерів Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), а й планомірне руйнування військово-промислового фундаменту країни. Однак за військовими звітами ховається масштабніша політична мета — зміна правлячого режиму в Ірані.
Нетаньяху переконаний, що тільки внутрішній крах теократії гарантує безпеку Ізраїлю. «Я думаю, що цей режим занепаде зсередини», — заявляє він, даючи зрозуміти, що Ізраїль готовий підтримувати військовий тиск доти, доки соціальне невдоволення в Ірані не досягне точки кипіння.
Ліван як новий театр воєнних дій: створення буферних зон
Ізраїльська стратегія демонструє небезпечну тенденцію до розширення географії конфлікту. Вектор військової уваги Єрусалима все чіткіше зміщується у бік Лівану, де дислокуються сили «Хезболли». Міністр оборони Ісраель Кац і сам Нетаньяху неодноразово наголошували, що ліванський фронт залишиться активним незалежно від того, як закінчаться переговори щодо Ірану.
Згідно з наявними даними, Ізраїль планує не просто завдати ударів по інфраструктурі бойовиків, а й закріпити за собою зону безпеки шириною близько 30 кілометрів у південному Лівані. Це передбачає практично повне знищення цивільної інфраструктури в прикордонні та встановлення режиму довгострокової окупації. Навіть якщо Трамп змусить Нетаньяху формально завершити війну з Іраном, ізраїльський уряд, схоже, вже прийняв рішення про перетворення Лівану на зону постійної військової присутності.
Особисті інтереси Нетаньяху: влада за будь-яку ціну та путінські методи
Аналізуючи жорстку позицію Єрусалима, неможливо ігнорувати внутрішньополітичний контекст самого Ізраїлю та особисті мотиви його лідера. Біньямін Нетаньяху перебуває біля керма країни загалом понад 20 років. Останнє десятиліття його правління ознаменоване системними спробами узурпації влади, які багато експертів та представників опозиції порівнюють із методами Володимира Путіна чи Віктора Орбана.
Його стратегія політичного виживання будується на планомірному знищенні будь-яких сильних опонентів та заміні професійних, незалежних кадрів на ключових державних посадах особисто лояльними, але часто абсолютно некомпетентними функціонерами. Така кадрова політика вже призвела до серйозної ерозії державних інститутів та зниження ефективності державного апарату. І особливо негативно вплинула на рівень роботи як силових структур, так і боєздатності армії Ізраїлю.
Незважаючи на опір громадянського суспільства та багатотисячні протести, Нетаньяху вперто продовжує курс на послаблення незалежності судової системи та захоплення контролю над ключовими ЗМІ.
Важливо підкреслити, що вже багато років щодо прем’єра відкриті та розглядаються в судах кримінальні справи про корупцію, шахрайство та зловживання повноваженнями. В експертних колах існує стійка думка, що нинішня ескалація воєнних дій та навмисне затягування конфлікту є для Нетаньяху єдиним способом уникнути неминучої юридичної відповідальності.
Стан перманентної війни дозволяє прем’єр-міністру маніпулювати національним порядком денним, нескінченно відкладати судові засідання та продовжувати своє перебування в кріслі глави уряду, фактично роблячи заручником своїх особистих інтересів безпеку всієї країни. Подібно до інших авторитарних лідерів, він успішно вселяє збіднілому суспільству легенду про зовнішню загрозу та про «всі країни антисеміти», що є ефективним внутрішнім інструментом придушення демократії та консолідації влади у своїх руках.
Європейська безпека під ударом
Для європейських країн розкол між Трампом і Нетаньяху означає початок періоду глибокої невизначеності. Якщо США дійсно відмовляться від ролі гаранта безпеки в Ормузькій протоці, відповідальність за енергетичну логістику ляже на плечі ЄС. Канцлер ФРН Фрідріх Мерц уже заявив про готовність Німеччини направити військові кораблі для охорони танкерів, а британський прем’єр Кір Стармер ініціював екстрену міжнародну конференцію з морської безпеки.
Однак головна загроза криється у відносинах всередині НАТО. Розчарований відсутністю активної підтримки з боку європейців в іранському питанні, Трамп знову реанімує погрози про вихід США з Альянсу. В умовах, коли трансатлантична єдність дає тріщину, близькосхідна криза перетворюється на каталізатор руйнування всієї архітектури безпеки Європи, залишаючи без відповіді питання про подальшу підтримку України.
Latest Posts
