Однак усе це є виключно зовнішньою демонстрацією, розрахованою на внутрішній малоосвічений електорат. Справжній стан справ у сфері міжнародної безпеки виглядає зовсім інакше, демонструючи вразливість нинішньої американської дипломатичної стратегії перед обличчям підготовленого опонента.
Дональд Трамп дуже бажав пережити цей версальський момент, що апелює до великих дипломатичних перемог минулого. В оточенні золотих прикрас, кришталевих люстр та блиску палацових інтер’єрів, які протягом багатьох століть уособлюють європейську державну владу та класичну міжнародну дипломатію, він поставив свой підпис під угодою з Іраном. Перед цим, можливо, скориставшись золотим унітазом.
Якщо виходити з логіки американського президента, ця подія має увійти до підручників з історії як його особистий грандіозний успіх. Трамп у ролі глобального миротворця, великий організатор угод, людина, яка, як стверджує його пул, завершила чергове гостре збройне протистояння на Близькому Сході.
Однак історична реальність уже зараз виглядає зовсім інакше, оголюючи очевидні протиріччя. Трамп розпочав це жорстке протистояння кілька місяців тому, спочатку висунувши Тегерану максимальні та практично нездійсненні вимоги. У перші дні після здійснення масованих ударів він громогласно заявляв, що Іран зобов’язаний капітулювати без будь-яких попередніх умов. Ядерна програма близькосхідного режиму має бути повністю припинена, ракетна програма ліквідована, а правлячий режим у Тегерані — фактично повалений під тиском ззовні. І звичайно ж: «Тегеран за три дні». За підсумком від усіх цих масштабних заяв до моменту підписання документів мало що залишилося.
Нова угода Трампа не демонструє жорстку та непохитну позицію Вашингтона. Навпаки, політологи схильні бачити в ній визнання власного стратегічного безсилля. Річ у тім, що американський уряд зі своїм хаотично розпочатим протистоянням просто більше не міг просуватися далі шляхом ескалації, не ризикуючи втягнути регіон у повномасштабну війну з непередбачуваними наслідками.
З цієї причини Сполучені Штати Америки тепер офіційно припинили економічну блокаду Ірану та відкрили для правлячого режиму легальну можливість знову здійснювати експорт сирої нафти на світові ринки. Вони обіцяють Тегерану перспективу швидкого послаблення санкційного тиску і, цілком імовірно, також розморозять заблоковані багатомільярдні фінансові активи в іноземних банках. При цьому ключові та найбільш резонансні питання, заради яких узагалі велося це багатомісячне протистояння, просто відкладаються на невизначене майбутнє.
Тегеран тепер обізнаний про можливості свого впливу на світову економіку
Протягом наступних 60 днів робочими групами мають бути проведені інтенсивні перемовини щодо вироблення справжньої, всеосяжной угоди. Попереднику Трампа, Бараку Обамі, свого часу для досягнення аналогічної мети знадобилися роки напруженої роботи дипломатичного апарату — з цілком вагомих причин, оскільки сама матерія ядерного нерозповсюдження є надзвичайно складною, а на іранській стороні стоять жорсткі, досвідчені та прагматичні учасники переговорного процесу.
Через поспішні дії Трампа вони тепер до того ж чітко знають, які реальні важелі впливу на глобальну економічну систему мають у своєму розпорядженні. Шляхом потенційного блокування судноплавства в районі Ормузької протоки світова економіка в будь-який момент може знову перетворитися на заручника геополітичних амбіцій Тегерану.
Необхідно визнати очевидні факти: Іран зазнав вкрай важких ударів у військовій та політичній сферах. Відомо, що ізраїльські та американські збройні сили знищили ключові позиції протиповітряної оборони Ісламської республіки, істотно скоротили її ракетні арсенали, піддали точковим бомбардуванням ядерні об’єкти та ліквідували практично весь перший ряд військово-політичного керівного складу. Але і Трамп, і Нетаньягу, швидше за все, не вчили історію Близького Сходу і не знають, що персів перемагали за всю історію людства лише один раз, і це був Александр Великий. І отримав він перемогу над ними зовсім не силою. Так само як і всі схильні до авторитаризму діячі (а Нетаньягу відкрито вважає себе другом Путіна і діє вже багато років за путінськими лекалами — Ред.), вони не розуміють, що удари по мирному населенню ніяк не штовхають це населення проти свого уряду, навпаки — всі внутрішні чвари забуваються перед обличчям зовнішнього ворога, а це означає, що практично будь-який народ, особливо перси, буде до останнього воювати проти ворога, незалежно від свого ставлення до свого уряду.
З іншого боку, після завершення активних збройних зіткнень вирішальним фактором є не лише те, скільки підземних бункерних комплексів, пускових установок чи бойових кораблів було знищено в ході військової кампанії. У цьому випадку визначальне значення має також і те, які довгострокові політичні наслідки випливають із усього цього для регіонального балансу сил.
Конкретний приклад: Можна фізично знищити ХАМАС та інші партизанські терористичні організації в Палестині, але якщо ця війна призвела до незалежності Палестини та її визнання світовими державами, перемога у війні автоматично переходить до фізично переможених, бо їхня мета була досягнута.
І саме в цьому полягає головна стратегічна проблема Трампа: високозбагачений уран продовжує залишатися всередині ісламської республіки. Підписаний у Версалі документ навіть не накладає на чинний режим жорстких зобов’язань щодо його негайного вивезення за межі держави.
Питання про те, чи дозволено буде Ірану в майбутньому продовжувати збагачення урану до критичних значень, як і раніше, залишається нез’ясованим. Як має виглядати нова, модернізована система міжнародного контролю та верифікації — не визначено. Яким саме чином каратимуться можливі приховані порушення домовленостей — неясно. Ключові моменти ядерної програми залишаються неврегульованими, що перекреслює тезу про фінальне вирішення кризи.
Це був змушений опосередковано визнати навіть сам Трамп. З цієї причини він відправив підписувати документи замість себе віцепрезидента Джей Ді Венса. У разі виникнення обґрунтованих сумнівів у конгресменів саме останній повинен буде нести політичну відповідальність за фактичний дипломатичний відступ. Із цього тактичного маневру Трамп також не робить жодного секрету.
Інструменти для примусу до поступок були втрачені
Трамп разом із підписанням цієї проміжної угоди одночасно і добровільно відмовився від своїх найголовніших інструментів реального тиску на Тегеран: постачання іранської нафти відновляться, а фінансові активи будуть розблоковані ще до того, як узагалі розпочнуться предметні дискусії по суті проблеми. Це саме ті економічні важелі, за допомогою яких Білий дім мав за логікою речей примусово добиватися від іранської влади системних поступок. Трамп же замість цього фактично припинив економічну боротьбу на піку її ефективності. Тепер Вашингтону залишається розраховувати виключно на хиткий принцип надії та добру волю опонента.
А може, Трамп за лаштунками просто домовився про особистий відкат з іранської нафти?
Справжня причина цього кроку полягає в його власній глибокій стратегічній дилемі, з якої не було простого виходу. Іранське керівництво розпізнало цю вразливість американської адміністрації на ранньому етапі кризи. Держава очікувано не могла конкурувати зі Сполученими Штатами Америки в прямому військовому відношенні. Однак для досягнення політичних цілей виявилося достатньо просто продовжувати послідовно та асиметрично підвищувати політичні та економічні витрати для США, а також для всього іншого цивілізованого світу.
Іран, заблокувавши рух танкерів через Ормузьку протоку, націлився на найвразливіше місце в нинішньому президентстві Трампа. Американський лідер, який традиційно позиціонує себе як геніального економіста і успішного бізнесмена, більше не міг ігнорувати негативні наслідки для макроекономіки, що настали, особливо в рік проведення найважливіших проміжних виборів до Конгресу США: зростання світових цін на нафту, масштабні потрясіння на фінансових ринках, обґрунтовані побоювання перед різким зростанням інфляції та загроза глобальної енергетичної кризи. Тиснення з боку американських виборців, власного партійного базису та впливових представників Республіканської партії в Конгресі стало надто дестабілізуючим.
З урахуванням безвихідної ситуації, що склалася для адміністрації Трампа, ставало очевидно: якщо протистояння вже було необачно розпочато, у Білого дому тепер залишалося мало інших варіантів раціональних дій. Президент не мав можливості йти шляхом подальшої військової ескалації. Продовження масштабних бомбардувань або тим більше потенційне задіяння сухопутного контингенту неминуче призвели б до ще глибшого економічного та внутрішньополітичного краху всередині Сполучених Штатів.
Протиріччя в діях партнерів по коаліції
Одночасно з цим ключовий партнер Трампа по військовій коаліції в особі Ізраїлю регулярно здійснював односторонні кроки всупереч спільним планам та домовленостям із Вашингтоном. Це відбувалося зі схожих, але цілком обґрунтованих внутрішньополітичних причин: в Ізраїлі поточного року також мають відбутися найважливіші парламентські вибори. Однак у той час як продовження затяжного збройного конфлікту об’єктивно допомагає прем’єр-міністру Біньяміну Нетаньяху в межах його жорсткої виборчої кампанії, консолідуючи правий і часто малоосвічений електорат, американському президенту воно завдає прямої політичної шкоди.
Саме з цієї причини Біньямін Нетаньяху демонстративно продовжив завдавати ударів по інфраструктурі на території Лівану, незважаючи на те, що президент США категорично наполягав на якнайшвидшому переході до мирного переговорного процесу з Іраном.
У сухому залишку версальська угода демонструє зміну парадигми: епоха одностороннього диктату наддержав стикається з межами економічної доцільності.
Спроба Трампа завершити близькосхідну кризу одним рішучим ударом призвела до ситуації, де Вашингтон був змушений піти на компроміс заради стабілізації світових ринків. Контури нової угоди, яку належить виробити протягом 60 днів, покажуть, чи здатна американська дипломатія компенсувати втрату ключових економічних важелів тиску.
Latest Posts
