Дипломатичний календар Пекіна наочно ілюструє це масштабне зрушення: спочатку Дональд Трамп, тепер Володимир Путін — у китайській столиці один за одним змінюються глави найбільших ядерних держав планети.
Подібна концентрація візитів на вищому рівні наочно демонструє ключову тенденцію поточного десятиліття: поки США та Росія послідовно послаблюють свої геополітичні та економічні позиції в затяжних військових конфліктах і дурними рішеннями їхніх лідерів (якщо їх можна назвати лідерами), голова КНР Сі Цзіньпін розважливо нарощує глобальний вплив. В умовах очевидної кризи колишньої системи стримувань і противаг саме Китай переймає роль головного арбітра та найбільш стабільного учасника макроекономічних і геополітичних процесів.
Дональд Трамп заледве встиг залишити дипломатичні резиденції Пекіна, як туди вже вирушив з офіційним візитом Володимир Путін, ну або черговий його двійник. Спочатку американський президент, потім російський керівник — два автократи, які щиро вважають себе історичними постатями світового масштабу і стоять на чолі могутніх держав, що володіють колосальними військовими та людськими ресурсами. Однак у даний історичний момент обидва вони, попри всю декларовану незалежність, гостро потребують стратегічної взаємодії з однією конкретною країною — з Китаєм. Це кардинально змінює звичну розстановку сил на міжнародній арені, перетворюючи Пекін на обов’язкову точку узгодження будь-яких глобальних рішень.
У цьому геополітичному розкладі й полягає головний аналітичний підсумок аналізованого тижня. Ні Трамп не виглядав сильною стороною, що диктує свої умови на цій двосторонній зустрічі, ні Путін не мав можливості говорити з позиції безумовного паритету. Беззаперечним і єдиним переможцем цієї дипломатичної весни став Сі Цзіньпін. Йому не потрібно особисто вирушати в закордонні турне для врегулювання криз чи пошуку компромісів — він сам приймає високопоставлених гостей у Пекіні. Столиця Піднебесної перетворилася на ключовий центр сили держави, яка вже дуже давно переросла обмежений статус простої «світової фабрики» і тепер активно формує власний порядок денний.
Китайська Народна Республіка послідовно прагне повністю перебудувати існуючий світовий порядок і як мінімум міцно встати на один ієрархічний рівень з американцями, ліквідувавши однополярне домінування Вашингтона. Трамп і Путін при реалізації цієї довгострокової стратегії виявляються вельми корисними, хоч і ситуативними інструментами для голови КНР, хай навіть їхні непередбачувані дії на міжнародній арені регулярно завдають Пекіну чимало тактичних турбот і створюють додаткові економічні ризики.
Залежність Путіна збільшується
Трампу в контексті розгорання близькосхідного конфлікту навколо Ірану критично необхідний дипломатичний та економічний вплив Пекіна на офіційний Тегеран для деескалації ситуації. Крім того, високотехнологічна промисловість самих США напряму залежить від безперебійних поставок рідкоземельних металів із Китаю, альтернативу яким знайти найближчими роками практично неможливо. Та й у макроекономічному плані американська адміністрація не здатна просто так, в односторонньому порядку розірвати зв’язки з Китайською республікою — їхні внутрішні ринки та мільярдний товарообіг занадто тісно переплетені десятиліттями глобалізації.
Путін, своєю чергою, потребує прихильності Пекіна ще сильніше, оскільки можливості для його маневру вкрай обмежені західними санкціями. З початком масштабних бойових дій в Україні він свідомо завів економіку та зовнішню політику Росії у таку глибоку залежність, о реальних масштабах якої в Кремлі вважають за краще ніколи не говорити вголос в офіційних заявах.
Без підтримки з боку Китаю російська фінансова система, з високою часткою ймовірності, вже зіткнулася б із системним колапсом та жорсткою ізоляцією. Без великих китайських покупців сировинний бізнес Москви, позбавлений європейських ринків збуту, був би пов’язаний із величезними, практично нездоланними логістичними та фінансовими труднощами. Цю поточну взаємодію важко назвати партнерством рівних — це очевидна і прогресуюча залежність, загорнута в обгортку дружелюбних усмішок і протокольних запевнень.
Російська Федерація внаслідок затяжного протистояння опинилася в очевидному стратегічному глухому куті. В російсько-українському конфлікті ситуація кардинально змінилася: сучасні безпілотники тепер регулярно загрожують не лише віддаленим російським економічним об’єктам і нафтопереробним заводам, а й сама Москва більше не захищена повністю від повітряних атак.
У той же час США в іранському вузлі протиріч не зуміли домогтися реальної зміни правлячого режиму чи повністю ліквідувати загрозу блокади стратегічно важливої Ормузької протоки, що б’є по позиціях Вашингтона як світового гаранта безпеки.
Таким чином, і Путін, і Трамп прибули на переговори до Пекіна помітно ослабленими через виснажливі війни, які вони ведуть безпосередньо чи опосередковано. Китайське ж керівництво, як показує багатовікова історія цієї цивілізації, у своїй зовнішній політиці взагалі не знає поняття щирої дружби — воно незмінно керується виключно власними прагматичними інтересами та міркуваннями вигоди.
Китай отримує вигоду з чужих конфліктів
Трамп під час свого офіційного візиту підкреслено марнував компліменти та похвали на адресу Сі Цзиньпіна, публічно заявляючи, що для нього є величезною честю бути особистим другом голови КНР. Фактично він приїхав у ролі дипломатичного прохача, розраховуючи виторгувати вигідні для Вашингтона торговельні угоди та знизити дефіцит балансу.
Путін теж може по-колишньому вселяти страх країнам Європи своєю ядерною риторикою, але в залах засідань у Пекіні він більше не вершить глобальну історію самостійно. Тут він виступає скоріше в ролі великого продавця, якому життєво необхідно оперативно збути російську вуглеводневу сировину, продемонструвати геополітичну лояльність і підписати нові торговельні угоди. Росія сьогодні гостро потребує Китаю як надійного економічного страхового полісу проти тотальної ізоляції з боку Заходу.
Сі Цзиньпін цілком охоче йде на це економічне зближення, оскільки воно відкриває колосальні преференції для його власної країни. Він купує російські ресурси, але робить це виключно на своїх жорстких умовах, диктуючи ціни та ведучи складну геополітичну гру відразу на кількох шахівницях.
Китайська дипломатія так офіційно і не засудила дії Росії в Україні, вперто називаючи те, що відбувається, «українською кризою». Пекін при цьому твердо стверджує, що не постачає Москві летальну зброю і суворо дотримується нейтралітету. Однак російська промисловість безперебійно отримує з Китаю величезний обсяг товарів подвійного призначення, без яких неможливе сучасне виробництво. Мікросхеми, передова електроніка, складне верстатобудування, навігаційне обладнання та компоненти для збирання безпілотників — усе це йде суцільним потоком і здатне затягувати бойові дії на невизначений термін. Сі Цзиньпін не натискає на спусковий гачок сам, але ретельно дбає про те, щоб у Путіна залишалися достатні матеріальні ресурси для довгого та виснажливого протистояння з колективним Заходом. Тим самим послаблюючи Росію і відкриваючи шлях до своєї майбутньої інтервенції в Сибір і на Далекий Схід.
У цьому підході криється глибокий і цинічний сенс даних міждержавних відносин: офіційний Китай на міжнародних трибунах постійно говорить про мир, але при цьому колосально заробляє на чужому конфлікті.
При всьому цьому Сі Цзиньпін абсолютно не бажає раптового краху чи дестабілізації Росії. Ослаблена, залежна та слухняна Росія вкрай корисна для Китаю як ресурсний тил, а от країна, що розпадається й охоплена хаосом, — смертельно небезпечна.
(«Якщо довго сидіти на березі річки, то можна побачити, як повз пропливе труп твого ворога», — Сунь Цзи «Мистецтво війни» — ред.)
Держави мають протяжний спільний сухопутний кордон, безпеку якого Пекін поки що не хоче ставити під удар. Їх тимчасово об’єднує категоричне неприйняття світового порядку на чолі зі США. Обидві авторитарні системи повністю відкидають цінності ліберальної демократії, незалежні суди та вільну пресу, бачачи в них загрозу своєму існуванню.
І Путін, і Сі Цзиньпін безумовно прагнуть абсолютної влади та визнання їхніх зон впливу. Але між ними є принципова методологічна різниця: Москва на світовій арені діє грубо, імпульсивно і прямолінійно — емоційно неврівноважені амбіції, тоді як Пекін поводиться в рази терплячіше і тонше.
Росія робить ставку на класичні інструменти ХХ століття — танки, ракети та прямі військові загрози. Китай теж стрімко нарощує сучасну військову міць, але переважно використовує економічні залежності, економічну та культурну експансію, контроль ланцюжків поставок, рідкоземельну сировину та тиху фінансову дипломатію.
Путін веде відкриті бойові дії, неминуче втрачаючи залишки геополітичного впливу. Сі Цзиньпін акумулює системну силу, поки інші гравці виснажують себе. Путін діє за сталінськими лекалами, Сі дотримується класичної праці «Мистецтво війни».
Прагматичний розрахунок Сі Цзиньпіна
Европейським політичним елітам у цій ситуації точно не варто піддаватися ілюзіям і засліплюватися тим, що відбувається. Китайська дипломатія дуже охоче міркує на міжнародних самітах про стабільність, неподільну безпеку, мир і необхідність інклюзивного діалогу. Це завжди звучить безневинно, респектабельно і часом навіть цілком розумно.
Але реальна політика Пекіна ніколи не буває нейтральною — це завжди крижаний прагматичний розрахунок. На відміну від імпульсивних Трампа, Нетаньягу та Путіна, які часто діють із внутрішньополітичних міркувань, керівництво Пекіна завжди бачить перед собою довгострокові стратегічні цілі на десятиліття вперед.
Китай свідомо підносить себе світові, що розвивається, як острівець абсолютного спокою. Саме такий вигідний образ хоче зафіксувати Сі Цзиньпін: з одного боку — хаотична Америка, яку роздирають внутрішні кризи, з іншого — агресивна, непередбачувана Росія, а між ними — стабільний, економічно надійний і жорстко контрольований Китай із мільярдним населенням.
Це вельми якісна пропаганда, але вона безвідмовно працює на Глобальному Півдні, тому що Трамп і Путін своїми деструктивними діями мимоволі їй підігрують. Вони добровільно дають Сі Цзиньпіну те, чого його адміністрація потребує найсильніше, — колосальний простір для геополітичного маневру та укладення вигідних союзів. У тому числі з країнами, яких або відкинули два автократи, або підштовхнули до розриву близьких відносин зі США та Росією.
Усе це, звичайно, не означає, що Китай уже остаточно став абсолютною та незаперечною домінуючою наддержавою. У Пекіна теж не бракує серйозних внутрішніх проблем, які стримують його експансію: помітне уповільнення темпів економічного зростання, важкий демографічний тиск через старіння населення та зростаюча недовіра з боку найближчих азійських сусідів. Але справжній міжнародний вплив народжується не лише з демонстрації власної абсолютної сили — він дуже часто підживлюється очевидною слабкістю та стратегічними помилками всіх інших гравців. І Сі Цзиньпін зараз вкрай успішно користується цим правилом.
Європі давно настав час винести з цих візитів чіткий і жорсткий урок: сьогодні категорично не можна розглядати Китай тільки як складного торговельного партнера, а Росію — як ізольовану регіональну проблему безпеки. Ці питання тепер нерозривні та являють собою сполучені посудини. Дії Путіна на європейському театрі безпеки стають можливими виключно завдяки мовчазній економічній підтримці Китаю. Своєю чергою, подальше посилення Китаю істотно полегшується через глибокі розбіжності всередині Заходу та непередбачувану, ізоляціоністську зовнішню політику Трампу. Така сувора реальність нової епохи великої шахової гри.
Підбиваючи підсумок, можна констатувати, що поточне балансування Пекіна між Москвою та Вашингтоном — це не випадковість, а системно реалізований сценарій. Сі Цзиньпін успішно конвертує чужі військові амбіції та політичні кризи у власний геополітичний капітал.
Для вдумливого спостерігача очевидно, що результат цього протистояння визначиться не на полях битв, а в кабінетах Пекіна, де сьогодні повільно, але вірно переписуються правила глобального співжиття на найближчі півстоліття.
