Представники Європейського Парламенту та держав-членів узгодили текст підсумкового регламенту про депортацію, який покликаний уніфікувати процедуру видворення осіб, які не мають законних підстав для перебування на території союзу.
Нововведення передбачені спільною угодою, якої представники Європарламенту та урядів країн-учасниць досягли під час тривалих консультацій. Офіційну інформацію про успішне завершення цього етапу переговорів поширило представництво Кіпру, яке головує в Раді ЄС.
Тепер Парламент і держави ЄС мають затвердити цей документ у фінальному читанні, щоб нові правила депортації офіційно набули чинності. У межах європейського законотворчого процесу процедура такого затвердження є стандартною юридичною формальністю, яка не передбачає внесення обговорень та нових суттєвих поправок.
Центри повернення для осіб, які отримали відмову в наданні притулку
До спеціальних центрів повернення, розташованих за межами зовнішніх кордонів Європейського Союзу, направлятимуть тих претендентів на статус біженця, які отримали офіційну відмову, але не можуть бути негайно повернені до країн свого безпосереднього походження. Подібні складні правові ситуації виникають, наприклад, якщо батьківщина мігранта відмовляється приймати своїх громадян назад або якщо федеральний уряд Німеччини не підтримує дипломатичних відносин із цією державою.
На поточному етапі обговорення залишається відкритим питання про те, на території яких саме держав за межами ЄС можуть бути побудовані та сертифіковані такі центри. Головна мета цієї ініціативи полягає в тому, щоб зробити можливим здійснення більшої кількості депортацій у стислі терміни і за рахунок цього значно скоротити частку нелегальних мігрантів, які залишаються на території ЄС без законних підстав. При цьому регламент встановлює жорсткі обмеження, наприклад: неповнолітні особи, які прибули без супроводу дорослих, не підлягатимуть депортації до третіх країн. Щодо сімей з дітьми така примусова можливість повністю зберігається.
Кілька країн ЄС шукають держав-партнерів
Згідно з розробленими планами, обов’язковою юридичною умовою для здійснення депортації стане наявність двосторонньої угоди з третьою країною. Така держава прийматиме іноземних громадян і розміщуватиме їх на своїй суверенній території, отримуючи натомість фінансову підтримку з бюджету Європейського Союзу або суттєві преференції при видачі шенгенських віз для їхніх громадян.
Німеччина спільно з деякими іншими державами ЄС наразі вже веде попередні переговори про укладення профільних угод із потенційними партнерами, які готові організувати такі центри повернення на своїй території. Федеральний міністр внутрішніх справ Александер Добріндт раніше неодноразово висловлювався на підтримку проєкту створення подібних вузлових розподільчих точок, називаючи їх ключовим елементом контролю над міграційними потоками.
Італійська модель співпраці з Албанією дійшла до Європейського суду
До ухвалення поточної угоди єдиної загальноєвропейської правової бази для подібних рішень із залученням третіх країн не існувало, що змушувало окремі держави діяти відокремлено. Зокрема, Італія уклала пряму двосторонню угоду з Албанією, щоб перенести на її територію як утримання під вартою перед депортацією, так і самі юридичні процедури розгляду запитів про притулок. Через подані правозахисниками судові позови ця модель стала предметом детального розгляду в Європейському суді, і остаточна постанова щодо цього прецеденту ще не винесена.
При цьому аналогічна спроба Великої Британії перенести процедури розгляду прохань до третіх країн з використанням так званої «Руандійської моделі» завершилася повним провалом. Лондон планував відправляти прохачів притулку до Руанди, де вони мали залишатися навіть у разі подальшого отримання статусу захисту після перевірки документів. Незважаючи на масштабні державні витрати, які склали близько 830 млн євро, план так і не вдалося реалізувати через блокуючі рішення різних судових інстанцій. Повноцінна правова основа для перенесення всієї процедури розгляду запитів про притулок до третіх країн, яка стосується не лише депортації, а й первинної фільтрації, була затверджена в Європейському Союзі наприкінці минулого року.
Можливе скасування виплат допомоги на загальноєвропейському рівні
Узгоджений документ також детально визначає, яким саме чином мігранти, які отримали відмову в притулку, зобов’язані сприяти процесу власної депортації, якщо вони хочуть уникнути превентивного арешту. У разі ухилення від співпраці їм загрожує істотне скорочення або повне скасування виплат на утримання на всій території ЄС, а також негайне вилучення наявних проїзних документів.
Крім цього, нові правила допускають законне взяття під варту перед депортацією, якщо уповноважені співробітники в країнах-учасницях виявлять небезпеку здійснення втечі мігранта або пряму загрозу для національної безпеки. Допустимий строк тримання під вартою за новими правилами істотно збільшується. За інформацією з кіл, близьких к переговорному процесу, максимальний строк ізоляції складе 24 місяці з можливістю продовження ще на 6 місяців у виняткових випадках.
Зростання кількості депортацій і зниження кількості запитів про притулок
Кількість фактичних депортацій у Європейському Союзі за минулий рік продемонструвала висхідну динаміку. За офіційними даними Європейської Комісії, у 2025 році близько 28 відсотків мігрантів, зобов’язаних за законом залишити ЄС, були успішно повернуті назад. Одночасно з цим загальна кількість нових заяв на отримання притулку в ЄС останнім часом безперервно знижувалася.
У Німеччині в травні, за статистичними відомостями Федерального відомства у справах міграції та біженців, цей показник виявився на найнижчому рівні з 2020 року, коли через жорсткі обмеження на тлі пандемії коронавірусу в’їзд до країни був практично неможливим. Агентство з безпеки зовнішніх кордонів ЄС Frontex також зафіксувало останнім часом помітне зниження кількості випадків незаконного перетину сухопутних і морських кордонів Європейського Союзу.
Що являє собою «Руандійська модель»
Так звана «Руандійська модель» передбачає перенесення процедур розгляду заяв про притулок до третіх країн за межами Європейського Союзу. Там мають ухвалюватися остаточні рішення щодо запитів біженців при декларованому дотриманні Європейської конвенції про права людини та Женевської конвенції про статус біженців.
Ця модель заснована на спеціальному законі, ухваленому свого часу у Великій Британії. Цей нормативний акт мав дозволити депортувати людей, які в’їхали до країни нелегально, до східноафриканської Руанди без попереднього розгляду їхніх прохань про притулок по суті та незалежно від їхнього громадянства. У Руанді їх планували розміщувати в таборах для біженців, де вони могли подати нову заяву, при цьому можливість повернення до Великої Британії повністю виключалася. Руанда в обмін отримувала великі фінансові кошти від британської сторони.
На практиці жодної депортації в межах цієї програми здійснено не було: перший же вивізний авіарейс заблокував Європейський суд з прав людини. Вищий апеляційний суд Англії та Уельсу також постановив, що депортація до Руанди є незаконною, оскільки цю країну не можна вважати безпечною третьою державою. Британський уряд тривалий час оскаржував це рішення, проте в листопаді 2023 року Верховний Суд підтвердив вердикт апеляційної інстанції, знову визнавши таку практику неправомірною.
У квітні 2024 року парламент Великої Британії здійснив ще одну спробу і ухвалив закон про безпеку Руанди, яким британські законодавці директивно оголосили Руанду безпечною державою. Проте після загальних парламентських виборів 2024 року та перемоги Лейбористської партії реалізація Руандійської програми в липні 2024 року була остаточно зупинена. Закон о безпеці Руанди скасували, а всі виплати африканській стороні припинили.
Наостанок слід зазначити, що узгодження нового регламенту про повернення знаменує собою перехід ЄС до прагматичної моделі управління міграційними процесами. Прагнення створити центри депортації в третіх країнах вказує на готовність Брюсселя використовувати міжнародні фінансові та візові важелі для вирішення внутрішніх соціальних проблем. Успіх реалізації цих нововведень залежатиме від міцності угод із потенційними державами-партнерами та результату поточних судових розглядів, які визначать точні межі застосування нових заходів примусу.
